СВІТ, ДЕ НЕМАЄ ЛЮДИНИ

       Важко й пригадати, коли цей поріг переступала нога людини. Коло хати, над самою призьбою, похилилася уже доросла акація, стежки, колись так схожі на зморшки на обличчі землі, давно стерлися, омолодивши її, забуту і покинуту. Тут, як панна, царює тиша. Лише іноді перегукуються про щось своє пташки, без остраху сідаючи на самий поріг. Вони не знають страху. Їх коротка пам’ять не відає, що таке людина.
        У цьому світі все віддане на поталу матінці-природі. Природа цього світу давно не знає механічних втручань і боротьби за виживання. Тут все просто, все зрозуміло і чисто настільки, наскільки може бути чисто там, де не смітять.
        Химерні хащі здичавілих трав тихенько шурхотять, перемовляючись із вітром. Говорять про щось своє, мовою лише їм зрозумілою. Дивляться в блакитне небо, напуваються дощами і просто живуть, живуть так, ніби самі створили для себе цей світ, обійнятий напіврозваленим парканом, цю вкриту позеленілим від часу шифером хатину й криницю, що її присутність в дворі швидше вгадується, ніж бачиться.
        Тут усе підкоряється невибагливим законам світу без людини. Жодних нарікань, ніяких сварок і навіть обміну досвідом. Доросла акація, якій зовсім не місце коло вхідних дверей, гордо на ті двері спирається і мовчить про щось своє. Ніхто не задається питанням, звідки вона тут взялася, напевно, колись насінинкою принесла яка пташина. Та в цьому світі не важливо, що і звідки взялося. Цей світ не цікавиться тим, куди з нього поділися люди. Він, швидше за все, уже розгубив навіть згадки про людей як таких.
         Свого часу людина пішла звідси, не оглядаючись. Хоча… Можливо, якраз і оглядаючись, на прощання всотуючи в пам’ять любу оселю, чепурну криницю і тільки вчора пофарбований паркан. Та природній пам’яті, на відміну від людської, на те зважати не потрібно. Вона й не зважає, лише зрідка захлинаючись гіркими на смак радіаційними дощами. Природна пам’ять насправді зовсім не коротка. Але людина, про яку вона відмовляється згадувати, свого часу зробила непоправну помилку, тим самим прирікши себе на забуття у цьому світі.
       Світ без людини помірно розвивається, щороку сміливішає, охоплює більше і більше простору, простягає гіллясті віти, обіймаючи ними незрозумілі природі конструкції, що не мають кореня і одвічної пам’яті. Рік за роком стираються різкі контури стін, осипається струп’я нанесеної на вікна фарби, змиваються вже майже невидимі сліди колишньої присутності забутих господарів. Можливо, колись у цьому дворі бігали ватаги галасливих дітей, а може, тут був один, як вітер в полі, господар. Природі зовсім не варто тепер це пригадувати. Можна було б запитати у хати, чи пам’ятає вона, чиїми руками її було зведено, чи ятрить її й досі самотність, а чи звикла вже до відчуття залишеної і нікому не потрібної. Але питати нема кому. Та й навіщо?
        Сонячні промені щоранку ковзають по склу і віконницях, ніби зігріваючи дім наперед. Напевно, сонце знає, що оселі життєво необхідно бути теплою і світлою, навіть якщо там немає кому жити. Місячна тиша ночей голубить запилені меблі в час, відведений на відпочинок, безперешкодно потрапляючи в дім, де немає кому спочивати. І молода акація, сміючись з того невибагливого сяйва, ні на крок не відступає, щоб його пропустити, бо воно того не потребує. Тут зовсім відсутні образи, адже все підкоряється виключно природній пам’яті. Колись давно звідси пішла людина, залишивши усе те штучне, набуте за життя, але забравши притаманні лише їй злість і нарікання. Пішла, залишивши свій дім для того, щоб і далі жити у гонитві за штучністю, тільки вже в іншому світі.
       Природі нічого не лишилося, окрім просто бути.
       І вона є, є у світі, де немає людини. Вона пригортає, як дитя, полишену людиною штучність, наполегливо перетворюючи її контури в м’якіші, природніші. Їй невідомо, скільки часу знадобиться на те, щоб стерти начисто такі непотрібні будівлі і мури. Так само, як і те, чи не надумає людина повернутися в цей світ.
       Адже коли поміж шурхотіння диких трав почуються людські кроки, в цьому світі неодмінно щось зміниться. Перш за все припинить своє існування горда акація, адже людина не зможе увійти в дім так граційно і впевнено, як місячне сяйво. Їй не до шмиги буде могутній стовбур прямісінько перед порогом. Людина так само, як і природа, боротиметься за кожен сантиметр простору в цьому світі. А природна пам’ять, хоч і намагається стерти в собі сторінки, присвячені людині, все одно бачить на тих сторінках головне: в боротьбі з людиною природі завжди доводиться бути переможеною.
        Але дім, занедбаний і втомлений від самотності, неодмінно зрадіє і весело заскрипить половицями під вагою вже забутої ходи господаря. Тим, мабуть, і втішиться вмираюча у дворі акація. Природа, на відміну від людини, жертвує собою з неодмінною готовністю, якщо жертва виправдана.